Подкаст «У molo є питання» / 4 епізод
У такі турбулентні часи важливо рефлексувати на те, що відбувається зараз, та обговорювати контекст «нової реальності». Коли війна закінчиться – у нас з’явиться вікно можливостей почати щось нове, переосмислити життя, цінності та навіть нашу ідентичність. Про це треба думати вже зараз, щоб потім мати основу для майбутнього. У наших подкастах “У molo є питання” ми говоримо з молоддю про молодь, і про стани та позиції молоді у системі координат перебудови України у часі та після війни, виходячи з локальних, міжособистісних та внутрішніх викликів. Ведучий подкасту Олег Малець разом з гостями говорить про важливі речі, щоб врешті-решт молоді не стати втраченим поколінням.
SoundCloud: https://bit.ly/3ysjbdu
Apple Podcasts: https://apple.co/3y26LaI
Google Podcasts: https://bit.ly/3No8qwN
MEGOGO audio: https://bit.ly/39YAyJi
Подкаст "У molo є питання" реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. Гостем четвертого епізоду подкасту став Володимир Бєглов, співзасновник “Radio SKOVORODA” та “The Ukrainians”, віднедавна ведучий ютуб-каналу “ТО_МИ”, у минулому - керівник Освітнього центру з прав людини. Також Володимир є поетом, журналістом, радіоведучим та борцем проти дискримінації в усіх сферах життя.
У нашому матеріалі стисло переповідаємо четвертий випуск подкасту.
Говоритимемо сьогодні про толерантність, її форми й сутність в сучасному суспільстві, зокрема, починаючи з 24 лютого, а також про мову ворожнечі, повагу та сприйняття один до одного. Отож, що таке толерантність?
Існує думка, що слово “толерантність” прийшло до нас в суспільні науки із медицини, адже саме там воно означає те, що організм перестає боротись з вірусом, який стає його частиною. Я схильний використовувати слово “рівність” та його концепцію, яка, на мою думку, є більш зрозумілою та стрункою. Вона передбачає рівність можливостей, прав, покарання та відповідальності абсолютно для всіх людей, незважаючи на ознаки, яких вони змінити не можуть або не мусять.
Згадаю ще про два слова, а саме: “однаковість” та “схожість”. Ці поняття часто можуть хибно ототожнювати з поняттям рівності та маніпулювати ними. Проте, рівність - це не про однакові пальта в часи СРСР, а, навпаки, про право бути різними, при цьому маючи рівні права та обов‘язки.
Рівність є ширшим поняттям, ніж толерантність?
Це радше зрозуміліше поняття. Оскільки, толерантно я можу ставитись до людей, які поводять себе асоціально, вдаються до безглуздих вчинків, мовляв, вони ж мають право на самовираження. Натомість, рівність передбачала б за собою однакове покарання за подібні речі, незважаючи на те, яка б людина їх не виконувала.
Чи є різниця у феномені рівності в мирні часи і під час війни, якщо так - то в чому?
Безумовно, є. Навіть у Загальній декларації прав людини згадується про те, що в надзвичайних ситуаціях, форс-мажорах, особливо під час війни, деякі права можуть, а часом і мусять бути порушені. Нещодавніми прикладами слугує пандемія та обмеження права на пересування, що фактично є порушенням свободи людини, або ж неможливість чоловіків призовного віку виїхати за кордон в умовах війни. Тому, так, у війні деякі відтінки змінюються, деякі правила ми змушені залишити до перемоги, до кращих часів, з цим нічого не зробиш.
Чи можуть рівність, толерантність сприяти перемозі, чи все-таки це ті речі, якими треба поступитись і почекати до мирних часів?
Безумовно, що можуть і мусять. По-перше, мені здається, що Львів загалом і молодь, зокрема МолоДвіж Центр. Львів, дуже добре себе проявили в цьому питанні в перші дні війни. Варто згадати формулу Богдана Логвиненка, яка полягає у ставленні до людей зі сходу, центру чи півдня України не як до гостей, а до тих, які знаходяться в себе вдома, які перейшли умовно з харківської кімнати у львівську кімнату. Це також про рівність.
Ще одним прикладом рівності є те, що воюють не тільки військовослужбовці, а й люди, які відчувають цей поклик: це і артисти, і науковці, і спортсмени, і зірки шоу-бізнесу, вони всі там. Ми всі є рівними і сприймаємо себе такими, і це є показовою ілюстрацією, яка відрізняє нас не лише від росіян, а насправді багато в чому і від Заходу.
Під час війни виклики щодо рівності можуть відходити на задній план. Чому молоді все ж не варто забувати про це питання?
Є ніким не підтверджена цитата Черчилля, який на питання, навіщо фінансувати культуру в часи війни, відповів: “А за що ми тоді воюємо?” Тут я відповім так само. А за що ми тоді воюємо? Ми воюємо за свою Україну, за країну щасливих людей з європейськими цінностями, за свій цивілізаційний вибір. Тому давайте докладати зусилля і дотримуватись рівності там, де це можливо.
Наскільки українське суспільство загалом є рівним і як умовно змінився цей рівень після 24 лютого?
Якщо порівнювати зі Швейцарією, де все більш-менш стабільно і передбачувано, то наразі в нашій державі присутня гендерна нерівність. Взагалі я схильний вважати, що до 2014 в Україні змінювалось дуже мало, і саме 2014 став тим переламним моментом, коли ми не віддали свою країну, коли волонтерський рух та добровольці відстояли свої цінності за відсутності армії, і на інших військових рівнях стало зрозуміло, що потрібно змінюватись. В нас було скасовано багато дурних законів, наприклад, стосовно неможливості гомосексуальним людям бути донорами крові чи обмеженого переліку професій для жінок. На це Україні насправді знадобилось кілька років, а іншим країнам - кілька десятиліть. Не хотів би наговорювати на Польщу, але вона є яскравим прикладом країни, яка після вступу в ЄС у багатьох моментах відкотилась назад, достатньо згадати їхні труднощі з абортами чи певні судові проблеми, через які Польща перебуває під санкціями ЄС. Ми поки що майже у всьому рухаємось вперед: пригадаємо зрушення питання стосовно легалізації медичного канабісу чи ратифікацію Стамбульської конвенції. Попереду в нас ще чимало викликів, до прикладу, питання одностатевих партнерств.
Соціальні мережі особливо насичені зараз мовою ворожнечі. Якою має бути мудра реакція на цих платформах?
Мова ворожнечі - це вербальний прояв дискримінації, коли ми іншуємо людину, порушуємо, обмежуємо її права чи можливості, базуючись на ознаках, яких вона змінити не може чи змінювати не мусить. Дуже важливо не розпилювати її всередині країни. Якщо ця мова ворожнечі хоча б в якийсь спосіб стосується українців і українок, то варто обмежитись від будь-якої взаємодії, коментів, лайків, оскільки таким чином ви тільки підвищите видимість допису. Для цього існує функція “поскаржитись стосовно мови ворожнечі”.
Як можна підвищувати толерантність/рівність у воєнний час на особистому, національному, міжнаціональному рівнях?
Ще в дитинстві мені сказали, що громадянське суспільство - це суспільство, де кожен і кожна на своєму місці добре виконують свою роботу. Приблизно десь так і з рівністю. Дотримуватись рівності і поширювати її - це таке саме правило, як не забути почитисти зуби вранці. Це не бонус, це один із рівнів функціонування громадянина і громадянки України.
Опиши свою утопічну картинку рівного суспільства в Україні. Вона може реалізуватись в час війни чи вже після перемоги?
Якщо коротко, то Україна - прекрасна держава з добрими, працьовитими, креативними та сміливими людьми. Тому загалом це вже країна мрій, але якщо говорити в контексті рівності, то тут ще потрібно посилити дві ознаки: 1) універсальний дизайн; 2) поліція і судова система.
Універсальний дизайн - це дизайн, який ще в процесі виготовлення передбачає зручне користування тим чи іншим продуктом абсолютно для всіх категорій людей. Це стосується як багатоповерхівки, так і кулькової ручки. До прикладу, у вас в МолоДвіж Центрі. Львів правильно повішені вимикачі, тому що як звукорежисер, так і шестирічний хлопчик, так і людина на візку зможуть увімкнути світло. Ще одним прикладом універсального дизайну може слугувати присутність пеленального столика не лише в жіночому, але й чоловічому туалеті - в цьому випадку ми подумали як про маму, так про самотнього тата, так і про тата, який сьогодні гуляє з немовлям.
Другий момент - це поліція і судова система. Якщо не враховувати певних деталей щодо рівності для всіх громадян і громадянок України, загалом наше законодавство не таке вже погане. Однак, проблема полягає в тому, що недореформовані поліція та судова система не дозволяють нам насолоджуватись цим законодавством на повну. Після ратифікації Стамбульської конвенції поліція не може не приїхати і не забрати насильника або насильницю. Проте, якщо у нас прекрасні закони, але недореформований суд, то навіщо нам ці закони, якщо суд не прийматиме правильних рішень.
Насамкінець скажи нам щось мотиваційне.
А я і скажу. Коли Джо Байден, наш великий друг, як і всі Сполучені Штати, почав говорити, що Росія точно нападе, а потім до цього припущення приєднувались розвідки інших країн, декілька моїх друзів сказали, що вони настільки втомились в цій країні, що вони, напевно, виїдуть і не будуть воювати, мовляв, у них немає більше внутрішнього ресурсу ще чогось досягати чи щось змінювати. І ця думка здавалась мені логічною, хоча я не планував виїжджати, але потім я згадав про таких людей, як Мирослав Маринович, який був дисидентом, проявляв свою позицію і боровся за незалежну Україну у ще важчі часи, коли за “Заповіт” Шевченка садили в табори. Тоді я подумав: якщо Мирослав Франкович і його покоління передали нам пас, то яке ми маємо право лишити м'яч на полі, сісти на трибуни і спостерігати за цим? Так, ми живемо в дуже складні часи, і після перемоги може бути ще складніше, але вже багато чого зроблено, і азарт молодого покоління полягатиме в тому, аби нарешті добудувати незалежну Україну.