Подкаст «Менталочка» / 1 епізод

15 Липня 2022 р.
Шалений темп життя українців та українок після 24 лютого не завжди давав можливість зупинитися та озирнутися на те, що відбулося. Однак, дуже важливо деколи уповільнитися та прислухатися до себе та оточуючих, навіть у найскладніших ситуаціях.

Так виникла «Менталочка» — подкаст про переживання молоді у час війни. Це делікатні інтервізійні розмови про теперішній інтенсивний досвід, про питання, які сидять у голові і які молодь наважується врешті гучно озвучити. 

 

Ведучими подкасту стали експертка з питань гендерної рівності Яна Пекун та кризовий психолог Олексій Удовенко, які за допомогою розмов намагаються знайти відповіді на поставлені питання. Подкаст реалізовується МолоДвіж Центр. Львів / MoloDvizh Center. Lviv у співпраці з UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення в Україні. 

 

👂Слухай подкаст на платформах:

SoundCloud: https://bit.ly/3MxAv57

Apple Podcasts: https://apple.co/3ta5GMv

Google Podcasts: https://bit.ly/3G56zLp

MEGOGO Audio: https://bit.ly/3nuvTSr

 

У нашому матеріалі стисло переповідаємо перший випуск подкасту.

 

Звідки взялася ідея «Менталочки»?

 

Яна: Наші партнери — Фонд ООН у галузі народонаселення та МолоДвіжЦентр.Львів — якраз працюють із молоддю над складними темами. Ми розуміли, що після 24 лютого ці питання нікуди не ділися, а навпаки — загострилися у зв’язку із відчуттям незахищеності.

 

Для мене дуже показовим є кейс того, коли я побачила фото з Бучі, Гостомеля та Ірпеня. Деякі кадри звідти нанесли мені травму, яку я не одразу усвідомила, адже була до такого не готова. Коли ж усвідомлення прийшло – мені почали снитися жахи. 

 

Олексій: А як ти зрозуміла, що у тебе є травма?

 

Яна: На супервізіях, які ми організовували для волонтерів і команди. Я проговорила те, що фото з Бучі та Ірпеня розділили моє життя на «до» та «після». Потім пішла на індивідуальну терапію, де психологиня запропонувала мені попрацювати з методом EMDR.

 

Олексій: Власне так і працює травма. А метод, про який ти говориш – це десенсибілізація та переробка рухами очей, якщо українською. 

Якби ви могли послати собі повідомлення 23 лютого, то що б це було?

 

Яна: Сказала б собі, що я значно сильніша, ніж можу уявити. Що я рухаюся у правильному напрямку. І що я прекрасна кризова менеджерка.

 

Олексій: А ти б себе попередила про вторгнення?

 

Яна: Не можу відповісти. Думаю, що не дуже багато б змінилося у моїй поведінці, оскільки я у жодному випадку не змогла б це контролювати. Мені все одно довелося б з цим стикнутися, це прийняти, адже це глобальні процеси, на які неможливо вплинути. Ти можеш тільки впоратися із цим сам/сама — і допомогти іншим. А ти?

 

Олексій: Хочу звернути увагу, що це так і працює. Ми не можемо вплинути на майбутнє і ми не можемо змінити минуле.

 

Та я б себе попередив, оскільки у моєму інфопросторі ймовірність повномасштабного вторгнення була на останньому місці. Я рідко фантазую, рідко думаю про майбутнє, тому єдиний момент, який я міг би змінити, це момент неочікуваності. Проте на мої дії це все одно не вплинуло б.

 

Яна: Насправді, ми звикли до контролю. Нас вчать правил, ми живемо у суспільстві, де існують певні визначення того, як потрібно взаємодіяти з іншими людьми. 

 

Ми відчуваємо контроль, а його втрата вибиває ґрунт з-під ніг людей. І у цей момент ми починаємо робити щось, що може його хоча б трішки відновити: наприклад, стежимо за новинами, слухаємо прогнози людей, які можуть надати хоч якусь впевненість. Тут варто зауважити, що я узагальнюю, адже це мої припущення і мої відчуття.

 

Коли ж виникають відкриття, як-от усвідомлення реальності, що відбувалося на окупованих територіях, ти розумієш, що контролю ні у кого нема. Що дії, які вчиняє країна-агресор, абсолютно некеровані жодними моральними правилами. І ти думаєш: а що, може бути гірше?

 

І ось тоді, коли людина нічого не контролює, виникає відчуття тривожності.

 

Олексій: Думаю, людина у будь-якому випадку нічого не контролює. Річ у тому, що ми маємо ілюзію контролю. Звідки взялася твоя травма, пов‘язана із Бучею та Ірпенем? У тебе було уявлення про світ, яке зіштовхнулося з дійсністю і у них стався конфлікт. 

 

Іншими словами, якщо будувати власні очікування — ми будемо постійно розчаровуватися, впадати у депресії. 

 

Яна: Для мене це складна думка. Я погоджуюся, що очікування призводять до розчарувань. Але якщо повернутися до контексту війни, то це закономірно, що людина на фронті буде користуватися якимись загальноприйнятими військовими правилами — адже на війні теж є правила. Саме їхнє порушення вибиває ґрунт з-під ніг.


 

Олексій: Я розумію, про що ти, але воно не вступає у супротивність із тим, про що я кажу. Тобто ми можемо будувати очікування, і справді коли вони не виправдовуються, ми страждаємо. Але це стає паливом для змін. 

 

Я не кажу, що очікування — це погано. Я кажу, що ми через це будемо страждати. І якщо ви не хочете — не очікуйте нічого. Але тоді не буде змін.

 

Яна: Я ось, наприклад, все накладаю зараз на війну і навіть не розглядаю вірогідності того, що Україна програє, що здасть свої території, тому такий варіант розвитку подій стане великими розчаруванням. Але для мене бажання очікувати перемоги — це паливо.

 

Олексій: Власне, про це і говорю. І тут ми плавно підходимо до того, чи беремо ми відповідальність за те, як ми мислимо. Ось ти мислиш у парадигмі, де ми точно перемагаємо, тож якби ми раптом не перемогли, ти зазнала б розчарування.

 

З іншого боку, якраз саме завдяки тому, що таких людей є багато, всі вони борються заради цього бачення, ми перемагаємо. Тому страждання інколи може бути корисним. 

 

Ми розуміємо, що будемо зіштовхуватися із розчаруваннями, бо хоч і можемо очікувати, що всі класно себе будуть вести, але знаємо, що це не так. Саме через це розчарування з‘являються якісь дії: для прикладу, мій блог, твоя діяльність.

 

Яна: Це як крізь терни до зірок. Так само і тут: через страждання до майбутнього.

 

Чи потрібно взагалі приймати те, що відбувається?

 

 

Яна: Мені здається, що люди по-різному трактують терміни. Для мене прийняття — це про толерування. Це не те ж, що і змиритися, бо змиритися — це коли є щось гидотне, але ти нічого з ним не робиш, воно просто є. А ось прийняття — це дещо інше. Це глибше розуміння суті і вміння сказати собі: «Моє життя було інакшим. У ньому не було таких складних речей. Але зараз я розумію, що у ньому є багато важливих моментів і я готова з цим вживатися».

 

Не знаю чи донесла я думку, але для мене «прийняти» (ймовірно через те, що я працюю у темі інклюзії) — це глибше, аніж просто змиритися. 

 

Олексій: Звісно. Прийняти — означає зрозуміти, що відбувається. Це глибше. 

 

Якщо повернутися до Бучі, то можна подивитися і спробувати без оцінок розповісти, що там відбулося, віднестися до цього із холодним розумом: наче воно там є, воно існує, я це розумію і можу прийняти.

 

Яна: Для мене незрозумілим є те, що мені потрібно зробити, щоб це не повторилося. Бо, як на мене, відсутність можливості впливати — це і є найважче: тобі постійно здається, що ми робимо недостатньо, що вже починаємо забувати. І це глобально впливає на перебіг війни. 

 

Повертаючись до Бучі та Ірпеня, то для мене ці фото — це не просто про передачу гуманітарної допомоги, організацію роботи волонтерів чи глобалізації факту злочину. Це про те, що ти не можеш вплинути на дії неадекватних людей. Дії, які просто не вкладаються у голові!

 

У мене є ілюзія ідеального життя. Я — це та людина, яка працює із людським горем професійно і яка робить це, бо у моєму світогляді можна все вирішити любов‘ю чи глибокими розмовами. Саме через це я почала допомагати людям: бо відчула у собі ресурс вчитися розуміти чому їм погано, чому вони роблять так чи інакше, бо почала шукати відповіді на ці питання, бо відкрила для себе існування методик, що цьому сприяють.

 

Олексій: Маю класний приклад особистісного зростання у контексті цієї теми, адже мені важливо було у певний момент зрозуміти людину, що здійснює насильство, інакше я б не міг з цими людьми працювати і не міг допомогти тим, хто постраждав від насилля. Тому був момент фазового переходу, коли я зрозумів кривдника. Коли побачив у цій людині людину. Глибоко травмовану, нещасну від того, що з нею відбувається, адже наслідки насильства стосуються не тільки того, хто постраждав. 

 

Коли це сталося, я зробив висновок: для того, щоб щось побороти, треба його зрозуміти. Це стосується і тих жахів, які відбуваються сьогодні.

 

Яна: Я б хотіла знати, чому це відбувається. Найбільше мене травмували історії про вбивства, ґвалтування дітей, інтерв’ю постраждалих. Для мене це не просто злочин, бо я добре розумію природу зґвалтування, яку свого часу розбирала з професійної точки зору. Як не глянути, але те, що роблять росіяни, не можу зрозуміти. Можливо, психіатри бачать у цьому якість маніакальні розлади. Адже ці люди потім повертаються до своїх сімей, до своїх дітей.

 

Олексій: У нас є ряд вроджених речей, їх небагато. Наприклад, характер, звички, правила ми здобуваємо та формуємо впродовж життя. Але є у нас закладені базові системи, як-от розпізнавання «свій-чужий», які потрібні, щоб людина вижила. Я говорю тут про перших людей, які ще навіть не належали до класифікації «людина розумна». Їхнє життя щохвилини було виживанням, бо попити води — це означало, умовно, піти до ставка з крокодилами, де ти, можливо, помреш. Так у наших предків сформувалися дві групи: «свій» і «чужий». І тут цікаво те, що саме ми відносимо до першого кола, адже ми визначаємо це вже на основі особистого досвіду. Тобто сам принцип поділу базовий, а те, як воно працює, визначає життя.

 

Конкретний приклад:  у племенах Танзанії, «свій» — це три людини, які з ними живуть і коли їх запитують, хто живе у лісі, вони кажуть: мавпи, скорпіони, сусіднє плем‘я. Тобто для них це все тварини, яких вони можуть їсти. Є ті, хто включають у систему «свій» все живе, що є на світі.

 

Отож, якщо на це подивитися з такої точки зору, то можна говорити про росіянина, для якого у системі «свій» є, напевно, тільки він, дружина і дитина. Можливо, ще мама. Все, що за межами цього кола, вже не стосується його. Їх не хвилюють соціальні питання. Ми ж чуємо від них постійно ці наративи: зле НАТО, злі українці, бандерівці. Росіяни дегуманізовані. А ми, як європейці, звикли, наприклад, що можна вийти і випити кави. Це частина нашого життя і нашого середовища. Це все — «свій».

 

Яно: Важливо ще сказати, що насильство для Росії дуже нормалізоване, навіть якщо згадати про скасування закону про протидію домашньому насильству. Їм не потрібно захищати постраждалих, бо для них жінка — це не людина. Вона повинна бути домогосподаркою. І якщо чоловік захоче її побити, то він може її навіть зґвалтувати. 

Олексій: Насправді, є –  паради зі стрічками. Це їхні цінності, які відрізняються від наших. Це культ карго, про який я трішки розповім.

 

На території проживання деяких африканських племенах свого часу розміщувалися американські бази. Біля них завжди скидали якусь провізію, зброю тощо. І коли Америка звідти ті бази прибрала, то у племенах сформувався культ карго. Вони з дерева робили злітні смуги, літаки, копіювали рухи людини, яка падає з неба. Вони імітували попереднє звичне існування.

 

У Росії відбувається імітація армії, імітація життя, імітація законів, які не працюють. Це такий глобальний культ карго: начебто є якась глобальна сила, яка їм все дасть, якщо вони будуть імітувати. Але треба не імітувати, треба робити.

 

І повернімось до нас. Мені здається, ми, українці, разом із цим досвідом дорослішаємо. 

 

Що допомагає вам залишатися при здоровому глузді?

 

Яна: Для мене цей період — це дуже інтенсивний досвід, коли постійно доводиться копати дуже глибоко і я не встигаю від цього відпочити. З цим стикнулася не тільки я, а й багато людей із мого оточення.

 

Якщо говорити про ретроспективу з першого  дня повномасштабного вторгнення, мені допомогло те, що я ніколи не дозволяю собі розкисати. Мені потрібно завжди виглядати супер. Це мій спосіб тримати себе у тонусі, так ніби я таким чином забираю собі контроль над життям: ранкова кава, йога. Не все мені вдавалося зробити у критичні моменти, але я розуміла, що це такі речі, яких я не можу оминути.

 

Також робота. Я людина, яка не може сидіти без роботи. Це моя можливість реалізуватися і знайти відповіді на ті складні питання, які час від часу мене накривають: про сенс життя, про взаємодію між людьми. Їхній контекст залежить від періоду життя, від того, що я проживаю. 

 

Олексій: А ти знаходиш на них відповіді? Бо, наприклад, коли у мене є філософські дилеми з приводу сенсу життя, я приходжу до висновку, що воно є, як є, на це я вплинути не можу, а зрозуміти як воно є, — не у моїх силах.

 

Яна: Я їх собі ставлю. Багато думаю про них, навіть ненавмисне. І мій мозок підкидає мені відповіді рано чи пізно.

 

Все залежить від ситуації. Якщо це питання, де можна отримати відповідь, то хотілося б це зробити. Чому я люблю своє життя? Бо воно багате на внутрішні відкриття.

 

Олексій: Тобто це свого роду спосіб побачити, розширити кругозір, але водночас зберегти контроль. З одного боку ми всіма силами намагаємося вчепитися за відчуття контролю, а з іншого — дійсність у тому, що ми не можемо контролювати майбутнє. 

 

У мене є невеличка казка. Якось жив один чоловік. Він лежав у себе в ліжку і ніяк не міг заснути: йому було холодно то жарко, то весело, то сумно і так його розривало від цих почуттів, що він помер. Потрапив він до Смерті, яка йому каже: «Друже, я дам тобі другий шанс, але тобі треба повчитися у трьох вчителів» і відправив до першого вчителя. З темряви до нього виглянув Чорнобог і наказав пам‘ятати про своє минуле, про своїх предків – батьків, про свій досвід. І одразу Смерть його перенесла до другого Бога. Це був Білобог. Він наказав планувати майбутнє і думати про те, що буде завтра. Далі Смерть перенесла його назад до себе. І запитала у чоловіка: «Ну як, ти повчився у трьох Богів?», він відповідає: «Так, повчився», а вона питає: «Хто був третім Богом?». 

 

Ось ти як думаєш?

 

Яна: Це був він сам. Тому, що людина може обирати. Для мене ця історія про це.

 

Олексій: Підписуюся під кожним словом, але доповню: було минуле, було майбутнє, а ще є теперішнє, про яке ми дуже часто забуваємо. І в цій казці був третій Бог — так, це він сам. Ми не можемо передбачити майбутнє, бо ми від думок про нього тривожимось. Якщо ми живемо минулим, то відчуваємо себе пригніченими, відчуваємо провину. Натомість якщо ми фокусуємося на теперішньому — ми починаємо жити і у нас з‘являється вибір і І це про контроль. Ми можемо контролювати тільки зараз.

 

 

З часу повномасштабного вторгнення ми забули про теперішнє. Думаємо: ось почалася повномасштабна війна, до того було добре. Або ж думаємо: коли то все закінчиться, як то буде? Але у нас є теперішнє, де можна одягнутися добре, зробити манікюр, записувати подкаст.

 

Яна: Абсолютно згідна. Поговорімо ще про стан підвищеної тривожності, яка змушує нас часто відчувати теперішнє викривленим. Для мене тривожність майже не притаманна, але це те, що я не ігнорую ніколи. Адже якщо такий стан з’являється, це сигнал про дискомфорт. Тривожність для мене подібна на страх — і це справді споріднені речі. Це щось таке, що ти не можеш не помітити. Ти можеш хіба свідомо ігнорувати.

 

Олексій: Свого часу я придумав слово «надміркування», яке означає стан, коли ми надто багато думок присвячуємо чомусь, коли самі себе накручуємо. Адже психіка — це процес, тому будь-що із нею пов’язане потрібно усвідомити та пропрацювати. Отож, коли ти розумієш, що тривожишся, то це неодмінно потрібно пропрацювати.